Відомий американський психоаналітик Карен Хорні наприкінці 1930-х років вперше почала говорити про існування співзалежних відносин. Провівши ряд досліджень людей, які чіпляються за інших, сподіваючись упоратися із базовою тривогою, вона написала: «Люди такого типу підпадають під особливу небезпеку потрапити в хворобливу залежність від любовних взаємин».  «Будь-яка невротична залежність базується на тому, що людина втратила центр тяжості в собі і змістила його у зовнішній світ».

Всі люди певним чином залежать одне від одного. Але в співзалежних відносинах усе набагато складніше. У парах, де існує повага до особистісних кордонів і присутня взаємопідтримка, якщо один падає, то інший його піднімає. У співзалежних усе навпаки — якщо один падає, то падають двоє. Таке відбувається по причині злиття особистісних меж та зміщення центру ваги.

Виявляється, що під термін «залежні відносини» підходять життєві ситуації в яких батьки намагаються присвятити своє життя дітям; дружина наполегливо дбає, щоб її чоловік вів здоровий спосіб життя, суворий батько вибирає своїм дітям їх майбутнє …….Тобто, ті життєві ситуації, в яких люди займаються всім, окрім себе можна вважати співзалежними відносинами.

В силу здорового егоїзму, адекватна людина в першу чергу має задовільняти власні потреби займаючись собою. Натомість, більшість людей цікавиться чим завгодно окрім власного життя, щиро вірячи при цьому, що вони роблять лише найкраще для оточуючих, які в свою чергу не вдячні за таку турботу.

Вперше розуміння співзалежності почали вивчати на основі відносин в сім’ях з алкогольною та наркотичною залежностями. Психологи дійшли висновку, що одному з партнерів вигідно підтримувати хворобливий стан іншого для власного самоствердження. Наприклад, у сім’ї з алкогольною залежністю дружина начебто докладає безліч зусиль, щоб допомогти чоловікові подолати цю шкідливу звичку, але насправді, їй дуже подобається, коли чоловік принижується і загладжує свої провини подарунками чи чимось іншим.  Їхнє життя ніби підпорядковане певному алгоритму і будується навколо короткочасного каяття але насправді ніхто з партнерів не збирається виходити з цих відносин чи то міняти модель поведінки. В таких відносинах, жінка відчуває свою владу і постійно критикує і принижує чоловіка, а чоловік в свою чергу після певних емоційних зривів повністю знищує свою самооцінку….

Термін «співзалежні відносини» застосовують коли в парі одна людина емоційно занадто занурена в життя іншої, між ними розмиті кордони і переплутані ролі. Це можуть бути відносини між партнерами, батьками і дітьми, колегами, друзями тощо. Це любі відносини в яких хтось когось використовує для задоволення власних потреб. Людина без співзалежності, за словами Карен Хорні  не прагне «поліпшити» іншого, не будує своє життя навколо його інтересів. Центр її тяжості перебуває у ній,  ця людина несе відповідальність лише за себе.

Трикутник Карпмана

Психотерапевт Стівен Карпман для опису співзалежних відносин застосував поняття «трикутник долі»  – drama triangle. В рамках цього трикутника існують лише три ролі: Жертва – Переслідувач – Спаситель.

Переслідувач — звинувачує та карає. Жертва – постійно тікає від відповідальності. Спаситель – захищає і рятує, живе заради інших. В трикутнику Картмана сама вигідна позиція – це позиція Жертви. Саме цікаве, що дана модель відносин дуже чудово вписується у відносини двох людей, які постійно обмінюються ролями.

Хто такі співзалежні люди?

Це люди, які не до кінця змогли відокремитись від батьків. Якщо сепарація від батьків відбувається невчасно чи небезпечно, це зберігається у психіці та переноситься у майбутні відносини. Ставши дорослою, така людина не здатна оперувати власною думкою та мати внутрішню силу, вона, навпаки, залежить від думок та настроїв інших , боїться відповідальності, вважає, що їй усі винні.

Протилежністю сепарації є злиття своїх особистих кордонів з кордонами іншої людини. Співзалежні відносини якраз і  є таким злиттям.  Потрібно усвідомити, що перш за все у такі відносини людей штовхають  їх токсичні батьки, дитячі травми, різноманітні страхи та  психологічна незрілість особистості.

Догоджати всім та намагатись бути «хорошим» – це наша установка з дитинства, з того часу, коли за чемність та слухняність хвалили та давали цукерку, а за власну думку – карали. Доросла людина повинна  сама встановлювати  власні кордони, а не погоджуватись на ті,  які їй нав’язують.