У кожної людини в житті виникали ситуації, в яких хотілося розради і розуміння з боку інших людей. Хотілося, щоб пожаліли, підтримали, хотілося поплакатися в чиюсь жилетку, але саме коли на серці “шкребуть кішки”, всі чомусь або зайняті, або недосяжні.
Бажання розради виникає в ранньому дитячому віці, коли за найменшого невдоволення дитина претендує на батьківську увагу. Батьки, звичайно ж, і жаліють, і втішають, і дитина розуміє, що якщо їй погано, то необхідно просто вимагати допомоги.
Дорослішаючи, дитина розуміє, що за допомогою безпорадності та жалості до себе, батьками можна непогано маніпулювати і домагатися бажаного. Головне навчитися добре грати роль жертви, вчасно корчити жалісливу гримасу, пускати слину, соплі і сльози, і все впаде до ніг.
Згодом дитяча гра в жертву виходить з-під контролю, а риси, властиві жертві, залишаються, перетворюючись на приховані сторони особистості дорослої людини. Тепер уже доросла людина з дитячими проблемами починає щосили істеріювати і жаліти себе, починає скандалити і вередувати з єдиною метою – звернути на себе увагу і домогтися розради.
Дитині жалість до себе може зійти з рук з простої причини – не всі батьки можуть розпізнати межу, за якою починається маніпулювання, тому вони всіляко потурають дитячим примхам. З бажання бути хорошими батьками, дорослі закріплюють у дитини маніпулятивну модель поведінки. Коли дитина просить допомоги у батьків – це нормально, ненормально, коли вона навіть не хоче вчитися розв’язувати свої проблеми, постійно вимагаючи батьківської допомоги і турботи.
У більшості випадків, батьки не розуміють, яку “ведмежу” послугу вони надають своїм дітям, намагаючись проживати життя замість них самих. Замість того, щоб дитина ставала дорослою і самостійною, вона стає залежною і слабкою.
